подвійною рямою шкла очевидно червоний кльош на лямпі.
Вікно протилежного — через подвір'я — домика. Вікна того я може щодня й не помічаю, а проте колись, весною, такого, скажімо, вечора, як і сьогодні, може з таким саме хвилюванням примружував проти нього очі.
І тоді, багато весен тому, не діждавшися, щоб скрипнули двері, я сам примусив їх зробити це, хоча через запал хвилювання і не почув того сподіваного й рідного звуку. Вона стріла мене не так — рухом наперед і блиском очей — як стрічала раніше. Вона безвільно опустила рамена й руки впали між колін. Одна коса, мов золотим струменем поділила груди на дві, очей вона не звела на мене. Але все те була цілковита дрібниця. Головне, що притягувало мій зір — був гарячий блищик, який світився їй з-поміж пальців, затиснутих колінами… То була шлюбна каблучка.
Вона щось промовила, безперечно, мабуть жалкувала й очевидно в тоні голоса було перепрошення. Я не тільки не пам'ятаю того, а й тоді не почув. Увагу, щоправда — тяжку невимовно, полонив чижик на вікні. Він, очевидно, смертельно боявся людини, що сіла надто близько, й нервово стрибав, немудро вицьвірінькуючи, — з правої жердинки — до лівого куточку долі, звідтам на ліву жердинку, з лівої на праву, а далі — знову долі… Я встав обережно, щоб не сполохнути пташку, я не попро-
