щався, я пішов, зненавидівши те скрипіння дверей, що раніше покликало мене до творчого сказу. Але ще більше я зненавидів чижика. Стрибаючи, він на момент спинявся на кожній жердинці, лише для того, щоб спазматично крутнути кілька разів дзьобом і гойднутися на своїх сухеньких ніжках з довжелезними, надзвичайно неприємними когітками. Костяні когітки десь уп'ялися мені в аорту, спинили її ритм на мить і, заллявши дикою люттю всю істоту, спинили гарячі сльози, які гіркотою своєю отруїли кров.
Когітки. Згадка про них і зараз примушує мене розплющити очі немов для того, щоб переконатися, що за подвійними рямами червонастого квадрату вже давно не стрибає нервова пташка.
Так, вона не стрибає вже. Зомлілість лівої руки розійшлася; я підіймаю свій дзеленчастий тягар за цупкий пасок.
Це — залізні кігті, за допомогою яких я цілий день, як і щодня, лазив на деревляні стовпи, приладновуючи там лялечки із товстого зеленого шкла й натягаючи між ними товстого електричного дрота. Я підіймаю їх вище голови, й не встаючи, перекидаю через плече й через поруччя. Вони гулко падають на гнилу підлогу верандочки. У відповідь на це десь зблизька гавкає старий сусідський пес.
— Виходить, ви — електромонтер?
— Ви страшенно нечемно мене перебили.
