мів би колективний двигун і уярмлені віками гречкосії відчули б себе остаточно володарями над своєю працею… І, будьте певні, я не саботував своєї роботи, я цілком був захоплений патосом її, її величчю. І коли тоді сидів я на гнилому ґаночку, коли дався полонити свою уяву весняним відтінкам і звукам, коли мружив очі на червонастий квадрат вікна, замість натягати дріт на шкляні лялечки, то це тільки тому, що в мене під той час умирав син.
Мене про це ніхто не сповіщав, нікого цілий день я не бачив з міста, і хоч вранці мій маленький Володя, мій дев'ятилітній горбань був іще цілком дужий, проте я знав, що нині, цієї миті він конає. І було це не якесь містичне передчуття, не якийсь забобон. О, ні — це була математично обрахована обізнаність.
— Ну от. Тепер, маючи перед собою батька, в якого конає син — горбань, сподіваюся ви знайдете в собі такту більше мене не перебивати.
І я той такт знайшов, щоправда не стільки з чемности, як із безвілля та безнадії позбутися настирливого балакуна аж до приходу гомельського поїзду.
… За подвійними рямами червонастого квадрату, що на нього мружу я свої очі, вже давно не стрибає нервова пташка. Але вона стрибає нині в моїй грудній клітці на згадку тих днів.
Навколо безмежні снігові простори. Німує в тій величі ненароджена гулка луна. Чорніє
