над змертвілою сошею бездумне село. Стримлять вимальовані сепією зів'ялі обриси хатин, воріт і хлівів. Виглядає сновидою одинокий журавель від колодязя і навіть собаки не валують.
Знітившися, сиджу аж по пояс у снігу за плотом чийогось городу і крізь щілинку спостерігаю німотний похід ворожої кінноти. Тільки брязкне щось металеве, пфиркне крізь зашержені ніздрі кінь і більше ні звуку. Лише суцільний шепіт метушні — роботи тисяч м'язів потомлених тварин висить у морозяному повітрі, але той шепіт можна взяти й за шумовиння власної крови в напружених капілярах мозку…
Вершники похилі й померзлі. П'ятий рік вони сидять у своїх кульбаках. Майже кожен має рану й багато хто «Залізний хрест». Рештки Гогенцоллернової моці, що правила за вісь кривавому колесу світової м'ясорубки, знеособлені сірими костюмами Ріхарди й Ернсти, вони продираються нині через пограбовані селища України, вже усвідомивши ролю найманих убивць, уже проколовши баґнетом очі великому кайзерові на портреті в своїх касарнях. І проте, відмовившися служити катівні житяних степів, тримаючи шлях лише на захід, лише до голубооких Ґретхен і золотокосих Марґарит, уникаючи заслуженої кари, тікаючи від праведного гніву босих і голодних партизанів, вони не покинули, леліючи свої стяги, того, що прищепили їм віки, як über alles…
У безвісті нічних снігів отой мовчазний
