похід являв одразу видовисько й величне, й жалюгідне.
Аж ось прошелестіла метушнею м'язів і шорів остання чота. Власне цього мені тільки й треба. Обережно перелізаю через плота й тягну за собою незграбні залізні кігті, що з ними тої ночі мав перше знайомство.
Завдання моє дуже нескладне. Я маю перерізати телеграфні дроти й по змозі запобігти їхньому відновленню. Для цього другого я вдаюся до немудрих хитрощів. Заввишки двох третин знедротяненого стовпа я прибиваю заздалегідь виготуваного плякатика, в якому головну ролю відограє гидосний череп із кістками, а знизу напис: „Вище не лізь. Смерть“. Розраховано цілком правдиво. У цих Рихардів, у цих геніяльних техніків, тільки но почав вивітрюватися Бісмарк і проступати Ґете, відразу зникло бажання ризикувати по-дурному.
Край шляху, замаскований купкою старезних верб, відбуваю свою нескладну операцію. Просвистіло зиґзаґовим тримтінням сім дротів. Мороз не маленький, ножиці прикипають до пальців. З незвички ногам незручно впиратися в залізне взуття, пасок тисне в боки… Проте працюю. Задубілими пальцями витягаю згорнутий папірець із черепом та кістками й обсотую ним цупкого стовпа. І раптом, не стільки ледве вловимий тріск гіллячки, скільки відчуття сторонньої присутности серед величезної снігової пустелі, примушує мене здригнутися й ки-
