нути свій зір ліворуч. І я похолов. За якихось два метри від моєї фігури, що вісить на стовпі, — між вербового гілляччя, високо над землею, причаїлася інша постать в одязі німецького жовніра.
— Камераде, — цокочу зубами з несподіванки я, наставляючи проти нього бравнінґа…
— Товаришу, — відповідає пошепки, стискаючи проти мене неприємну й холодно-блискучу річ, — товаришу, чи не доцільно було б нам обом одночасно кинути в сніг ці бісівські цяцьки?
За дві хвилини, під тією ж вербою, я накладав на поранене німцеве коліно імпровізовані завої.
Отак кумедно віднайшов я сіроокого Вільгельма Біля, що далі в моєму житті відограв велику ролю. Виявилося, що юнак цей утік з-під розстрілу від власного війська, де його судили за бунтівні промови, за заклики до непокори й спартаківську пропаганду.
Треба було не тільки рятувати хлопця, але й переховувати довший час. І я посунув із моєю знахідкою до міста.
Я привів його просто до моєї Улянки, що стріла нас круглими, для нього здивованими, для мене радісними (рух наперед) очима. З Улянкою ми жили в одному подвір'ї — наші домики були напроти — над манастирським садом, що фруктовими деревами збігав у річкову долину. У саду тому, ніби незнарошна, ми стрічалися
