кожного ранку та вже з одвертим наміром — кожних присмерків… Мала моя Улянка золоті коси й опуклі плечі; мала вона вередливо вирисувані вуста, мала дуже довгі й темні вії, мала рухливі ніздрі й теплий подих… Сад на весні, сад восени, взимку й улітку — правив нам за кубло раювань, та весна того року була остання.
Я ще був тоді остільки недосвідчений, що не схопив одразу нюансів жіночого серця. Я ще вірив її неподільній любові, разом із нею кепкуючи з Біля, коли він на третій день свого в Улянки перебування, почав залицятися до дебелої, нецікавої й не дуже вже молодої сусідки — швачки Марини. Вона кепкувала з нього, а серце її, як зрозумів я потім, душили найзвірячіші людські чуття — ревнощі. Вона любила Біля, вона хотіла його, а ввечері, за звичкою схиляла на мої коліна свою золоту голівку.
Коли ж, кінець-кінцем, у мої груди холодним вужем проліз перший сумнів, коли я знеможений ваганнями і розпалений надією на перемогу, прийшов до неї, я знайшов її у брехливій розгубленості з блищиком шлюбної каблучки на руці, з нісенітним чижиком на лутці. Це ж Біль, це ж німець притяг, кульгаючи, з базару того нікчемного птаха, що своїми кістлявими когітками весняного лагідного вечора скривавив мою душу!
За доби знецінення людського організму загубили свій сенс і поодинокі криваві розплати, що підіймали до творчих верховин, ска-
