Морозяну землю засипав удвох із кладовищеньским сторожем. До моторошности тихо було, коли насипали могилу. Червоні снігирі струшували снігові клоччя з обважнілих гілок і цнотливо-криваві плямки вкроплювали в білі сніги.
Мовчки й розгублено, забувши одягти шапку, виходив Данько за воріття.
І тут він тільки но помітив, уперше всвідомив чудові снігові простори. Вони лилися в груди, вбирали очі. Відчуття такого всеземного звільнення, такої повні життьових сил, тваринної земної перемоги — почуваєш, лише загубивши, віддавши землі надто близьку істоту. Горе ще розриває груди риданням, втрата ще в'ялить твоє серце, вона лишиться може болісною плямою на ціле життя, але твої власні сили, твоє здоров'я, твої нерозкладені м'язи, твоя молода кров — тим сильніше буяють у цій визвольній перемозі.
Дорога збігала з гори, а внизу білоголовими кубиками розляглося місто — курне й зомліле, але радісне.
Сонце цілувало місто, цілувало холодні простори й до болю блискучі обрії.
Данько посміхнувся до них.
Треба було починати життя.
Життя почалося саме. Воно не питає. Не примушує чекати. Ти підстав йому порожню
