Безладними уривками йшли на нього згадки, образи минулого заповнювали вузеньку вуличку осіннього передмістя.
… Блискучі сніги розіслалися безмежною пеленою, а посіріла дорога зиґзаґовою лінією плазує до — ген — чорного острівка дерев. Обрії сліплять очі. Він не дивиться туди. Він бачить тільки носки своїх чобіт, що ритмічно вгрузають у пухкий посірілий сніг, а далі скопують у повітря крижані грудочки й вони дзеленчать, спадаючи на посірілу дорогу. Перед ним морозяно вискрипує полоззя рожнатих санок. На санках убога труна. У труні — старий Льодовицин.
Данькові здається, що це — від'їздить його білий день.
Він — уже не маленький хлопчик, він — зеленоокий юнак, сповнений життьових сил, але ще несвідомий їх. Те, що протягом десяти років давав йому старий, він же відразу й забрав із собою. Усе, що в'язало юнацьку душу з щоденним життям, з його поривами й надіями, був він, цей дивний білобородий дід.
Горем назвати мало те, що відчував Данько, йдучи за санками. Це був одрив, цілковитий одрив од життя, від звичок, від існування. Материних пестощів він не пам'ятав, дівочого кохання не передчував: і те й те купчилося, поєднувалося в так жорстоко покинутій майстерні, де павукові закутки затішно ховали муку радости й утіху процвітання.
