тячи всім тільцем, відповідати дідові на стурбовані, хрипкі запитання…
Далі дід стояв під вікном. Скісний порохнявий промінь грався в його бороді й зайчики поклав на гнівне, задумане чоло. Він стояв так довго — високий і непорушний, далі повернувся ніби певний свого спокою, — але раптом упав перед ліжком навколішки й цілуючи обличчя, маленькі Данькові рученята, рясно полив їх солоними сльозами.
Таким Данько ніколи ще не бачив діда й цей образ подоланого велетня заліг у його пам'ять назавжди.
Вони плакали обидва, злившися в міцні обійми, такі багаті на свою любов, такі самотні й безсилі в пустелі людської душі. Вони про щось благали один одного, перепрошували щось.
Вечір м'якою сутінню обійняв ці два тіла — маленьке, що лише ступило на поріг життя, старе, що ногою стояло в могилі, — коли вони, стомлені від чуття, лагідно поснули в залізному ліжку.
Чорняві кучері дитинки вплелися в срібну бороду старого. Так молода травиця, білим стеблом пориваючись через пожовклі листки, з жагою пізнання тиснеться до їхньої життьової мудрости… Вікно згасало.
Коли дівчина з дерев'яним відром просковзнула до Голчиного двору, Мак не помітив її.
