не звик ходити, рушив малий туди. Спинився здалеку й цікавими дитячими очима споглядав білий радісний клаптик, що спокійно завис у небесних просторах, прислухався до завзятих вигуків своїх сусідів-одноліток.
Вони чимраз розсукували довжелезну нитку, раділи з успіху рівного літання, надсилали «листи» до ластівок.
Данько не помітив, як опинився в їхньому колі. Але вони помітили його відразу.
— А ти чого виліз, чаклунова малпа? — звернувся до нього рудоголовий хлопчисько й моторно закинув свою голівку. Данько зашарився:
— Я ж, нічого.
— Нічого! — оточили, перекривлюючи.
— Твій дід чаклун і вбивця.
— Брешете! — не втерпів Данько й почув, як сльози навертаються на затуманілі очі. — Брешете!
— А ти, — передав товаришеві нитку старший, — ти… — тут він вигукнув зовсім сороміцьке слово. Усі зареготали. Данько щосили кинувся бігти, притискаючи гарячі долоні до мокрого від сліз обличчя.
Навздогін йому летіло різке отеє слово, невиразне й ганебне, а обабіч його по пішоходові стрибали пущені навздогін цеглинки.
Прибігши до хати, він наштовхнувся на старого, що тільки допіру повернувся, ридаючи кинувся на залізне ліжко й довго не міг, трем-
