А Юхим вуглем стоїть, думає:
— Без сумлєння.
І Мазія очима шукає.
…Палатські служанки ліками пахнуть, і все це народ, так би мовити, під знаком запитання.
Ядерні баби, звикли жирувати з хорими, і пухкі та смачні, не дарма на „хорих“ порціях одгодовуються.
Котлети, а не баби!
От і з Юхимом: нежонатий хлопець, а підморгує не одно бабське око.
…Ну, а Оришка уїдлива, шоколадна баба. Одразу до своєї палати принадила („карі глазки, де ви скрились? Мінє заставили страждать“).
Оришка в аптеці крутиться. „Дохтурь!“
Як нема фельдшера, то й сама ліків дасть:
— Що вам требується? Оліум ріціні?
Й регочеться.
— Ги! Ги!
Хоч окуляри на носа натягай.
— …У-ух, ти! Шльондро непідтикана! У Хранцію надумала їхати, чи що?
Іще гигоче, шоколадна, а груди, ніби холодець, тіпаються.
…Набачив Юхим Мазія — покликав, у бік одвів.
— Ну, що? Може, передумав?
Мазій на цибатих ногах до сонця тягнеться, баньками з безодень виблискує.
Що він думає, ця малпа з зоологічного? А говорить спокійно, наче дитина конфету ссе.
