Ще посміхнулися вороги — хай подивиться громада, як злодіїв катують. І вдарили на сполох. І зійшлося народу сила силенна. Але ворожих багнетів ще більш було.
Тоді вже вмирала й вечірня зоря, і тихо було на майдані, тільки шаблюки иноді цокотіли та здалека гудів ліс.
І сказав тоді юнак:
— Тепер я буду сідати на палю… Але слухайте! Слухайте!
І раптом розірвав юнак свій одяг повстанський, і побачили люди замість юнака буйного голу жінку красуню, що погордо дивилася поперед себе. І дзвінко сказала вона:
— Слухайте! Слухайте! Я вмираю за волю. Але я знову закликаю вас до помсти: гостріть ножі! Дивіться, дивіться на заграви: вже палає наше визволення, вже йде нова невідома зоря… Слухайте! Слухайте!..
Але не дали їй говорити вороги, як люті шакали, накинулися на неї й зав'язали їй рота.
… А народ уже гудів…
Тоді вовки накинулися на народ і розігнали його. А Стеньку-юнака закатували: одрізали носа, одрізали вуха й наштрикнули на палю.
… Гей, гей! Та й була ж то найлютіша смерть…
Але пройшла тоді про юнака Стеньку, про жінку молоду красуню — ясну, мов голубе небо,
