Цю сторінку схвалено
Вона змовкла й одвернулась. Анарх байдуже подивився на неї, прикрив ковдрою подушку і, раптом підвівшись, мовчки пішов на проселочну дорогу. В їдальні він побачив за невеличким столом нервову хору, що кождого дня заносила щось у свій щоденник.
„Їдкі розмови входять у систему, — писала, між иншим, в свойому щоденнику хора. — Навіть Унікум і психопат — і ті почувають потребу висловити свою незадоволеність. „Знову лікарський смотр?“ — говорить Унікум. „Тнову лікаткий тмот“, — подає дідок. — І тоді ж вияснилося: це просто комедія! Головний лікар запише зарані, кого треба виписати, а консиліум лікарів — просто так, для блізиру. В цім певні і Унікум, і психопат, і инші. І вони перекидаються отруйними фразами. Як же, мовляв, відціля треба зробити висновок: залицяйся до головного лікаря. Відціля, безперечно, і так званий протекціонізм. І Унікум певна, що тут мусить усе змішатися: і партійні, і безпартійні, і анархи, і радбури, і комбури. А коли змішається, тоді виясниться: нас давить протекціонізм, ми загрузли в протекціонізмі. І тому завтра треба обов'язково побачити головного лікаря й зробити йому „глазки“. — Але що ж буде робити другий пол? — питав психопат. — „Це залежить від його таланту, — ядовито кидала Унікум і продовжувала,
