усмішкою. Чогось збентежився, не знав, що сказати, і сказав:
— І ви тут?
— І я тут, — і ще всміхнулась.
З лісу кричала співачка: „Дружок! Дружок!“ Але пудель, мабуть, остаточно рішив не покидати Сайгора і, залишивши компанію, знову виходив на ріжу.
Баришня з редвидату — не Тоня — мовчала. Тоді, червоніючи, спитав Сайгор:
— Прошу пробачення… я не знаю, як…
— Татьяна, — підхопила баришня й теж почервоніла.
Баришню Татьяну Сайгор — згадує — десь бачив, і, звичайно, він саме її, мабуть, не бачив, а бачив їх у своїй установі, в инших установах — сотні. Машиністки, ремінгтоністки, стенографістки, журналістки, — істки, сірі — може, красиві, може, погані, просто манекени, просто автомати, на яких можна прикрикнути, коли треба, бо це ж вони, радянські баришні, які бояться скорочення штату більш, як гармат, революції, вибухів, Махна, бандитів. І тут же згадав якусь сіру стенографістку, котра згоджувалася працювати підряд сімдесят дві години, лиш би їй довелося записати промову тов. Раковського.
Відчув себе ніяково, бо стрів баришню в инших умовах, про які, здається, забув, може, не знав, не чув. Якось дивно було, наче попав у полон, у ворожий табір.
