І засміявся тихо й щиро.
Товариш Оґре спитав:
— А чому?
… Альоша не говорив і ще сміявся тихо й щиро й дивився Голготою, коли вели легендарного Христа на Голготу.
… Сказала й Льоля:
— Ну, говори…
… Вже зовсім присмерк. І далеко, за паровиками, що шиплять, свистять, за брудом вугілля й пару, далеко фаркнув зелений вогонь семафору. І був такий нетутешній, ніби химерний вартовий забутих заулків города… А далі степи причаїлись на глухих неосяжних гонах.
Із станції вилетів потяг і кричав на ввесь степ:
… Альоша не сказав, чому, і знову переписував героїчну п'єсу для Льолі… А Льоля біля вікна й поспішно пришивала до панталонів (білих, як сніг) мереживо. Бо Льоля, хоч і сама прала панталони, але без білих, як сніг, панталонів ходити не могла, і без мережива на панталонах.
… Запалили електрику.
Посередині — залізна пічка, а збоку — рояль. А ще збоку біля стіни — туалетний столик. Їдять мало. Иноді Льоля радить, жартуючи, в помкомгол. Але це буквально. А в тім, без одеколону ніхто не може: ні Льоля, ні Ізмайло, ні навіть Альоша.
