Кметь увійшов у пустельний цех. Бантини полосували весь дах, і крізь незалатані порожнечі витикались шмаття голубих просторів. Стояла залізна тиша. Опецьки сиротливо тулились до мертвих вальців. Печі порозкривали свої пожадливі роти й похмуро дивились у тьму.
Але всюди відчувалась велика сила пориву, що причаївся в цій залізній мовчанці. Здавалось, що не встигне засвистіти ремінь, як тут знову забушує вогняне море й вийдуть із берегів залізні океани, як побідний потоп.
Як тать, скрадався Кметь до резервуару.
Раптом десь близько почувся кашель. Кметь здригнув і притьма кинувся за піч… Але вже було пізно — перед ним стояв Кирпань.
— Це ж ти чого тут, куме, шаландаєшся? — спитав той.
— Як чого? Додому йду! — удаючи з себе спокійного, відповів Кметь.
— Хіба ж сюди додому, — сказав Кирпань. — Та ти ж нібито й говієш сьогодні?
Кметь розгубивсь. Він подивився на Кирпаня й ясно побачив на нім хитреньку усмішку.
— Знаю, яке це „додому!“, — казав далі той. — Хіба ж таки я не кум тобі? Га? Чого ти ховаєшся?
— Як ховаюся? — спитав Кметь і зблід.
— Слухай, куме! Невже ти думаєш, що я промовлюсь де? Своя ж людина, не чужа.
