Далі терпіти не можна було. Кметь інстинктовно схопився рукою за пазуху, де лежав порох, і гарячими очими дивився на Кирпаня. Ще один-два моменти, і він кинувся б на нього.
Але Кирпань його попередив.
— Я ж знаю, за чим ти прийшов, братіку, — сказав він. — Я й сам шукаю чогось підходящого. Що ж зробиш: не вкрадеш — не проживеш.
У Кметя зразу відлягло від серця: он про що він каже!
— Не можна, братіку, ніяк не можна прожити, — казав далі Кирпань. — Те, друге продаси — от і жив чоловік. Без свободної торговлі ніяк не можна.
Кметь добре знав, що Кирпань на самогон переводить державне залізо, і в іншій обстановці, напевне, полаявся б із ним, але зараз було не до цього, і більше того: він навіть зрадів, що Кирпань має таку вдачу.
— Да, — сказав він із полегкістю. — Я теж хочу дещо підхопити, може, на базарі продам.
— Що ж робити, — виправдувався Кирпань, — все одно наше, народнє.
Кметь мовчав. Він уже думав, як би скоріш розійтись із „кумом“, інакше йому сьогодні нічого не пощастить зробити.
Знаючи Кирпаневу звичку — не відходити од людини, не попрохавши в неї на цигарку — Кметь вийняв зараня кисет і подав його.
