Погасли зорі. На схід лягли пасма сірого світла. Десь кричали півні — задиркувато, бадьоро. Кметя пройняв дріж, і він пішов у хату.
„Сьогодні, як стемніє, піду й запалю“, — думав він.
Митька вже одягся, але Сонька ще лежала.
— Що ж це ти так… — звернувся Кметь до Митьки, побачивши, що той бере робітничу сорочку.
— Як це так? — підвів син брови.
— Я питаю: і сьогодні підеш на роботу?
— Звісно, піду! Чого ж мені не йти?
Підвела голову від подушки й Сонька.
— Візьми там, Митю, у скрині паски шматок, а то хліба нема.
— Добре, мамо, — сказав Митька.
„Яка дружба“, — подумав Кметь, і тут же пригадав Кирпаневі слова. „Невже й вона пішла по синовій доріжці?“ І йому до болю захотілось зробити їм обом якусь неприємність.
Кметь подивився на дружину. Одно її око, що вийшло з-під ковдри, стрілось із його очима. Якось допитливо дивилось це око, так допитливо, що в нім знову прокидалась лють. Кметь перевів погляд на сина, але й тут його очі стрілись з уважним поглядом.
Ледве стримуючи себе, Кметь нахабно зміряв сина з голови до ніг.
Це був уже не той гарний Митька, який колись так уважно слухав його. Це була конче доросла