людина. Це був його ворог. Він добре помітив, як ніздрі породистого Митьчиного носа широко роздимались, а на високому лобі, над переніссям, (помітив) лежала грізна й уперта складка. І Кметові знову до болю захотілось, щоб скоріш прийшов той бажаний момент, коли він піднесе сірники до пороху.
— А ви хіба не підете, тату? — спитав Митька, і голос його був тихий, лагідний, навіть наївно-дитячий.
— Чого ж я піду? Хіба забув, що говію?
— Ви ж одговілись уже?
— Ну, все одно! Одпуск я маю до кінця тижня.
Митька перев'язав мотузком сорочку і ніби про себе сказав:
— А воно б слід було. Роботи багато!
— І на самім ділі. Пішов би ти на роботу, Мусію! — сказала Сонька.
— Не піду! — кинув Кметь і підвівся.
Син теж підвівся і насмішкувато подивився на батька. Саме — насмішкувато. Кметь це добре зрозумів.
Потім Митька вийшов, і його довго не було: мабуть, пішов на завод.
Кметь залишився з Сонькою. Вона вже поралась біля печі. Він підійшов до вікна й сів біля попелястої кішки. Кішка так жалібно м'явкала, що Кметеві стало її шкода, і він спитав:
