навіть ніжні очі молодих дружин не могли зупинити. Він виїхав з Богодухова однієї літньої душної ночі й залишав Варю в сльозах біля Ярини Федоровни. Перед тим, як покинути її, він довго втішав її (також втішав і Ярину Федоровну). Він обіцяв, що все буде добре і що він скоро повернеться з фронту. Та втішити йому так і не вдалося, бо Ярина Федоровна не стільки була стривожена судьбою Сергія Петренка („пропадай він пропадом“), скільки тим, що Варку вже тепер не візьме „благородной чоловєк“, скільки тим, що… як же тепер бути? Чи не влетить Варці від офіцерської власти за її „командира“?
— Главноє діло — живіт видайоть! — говорила Ярина Федоровна. — Хто там знає, як ти жила з ним? Може, за горняшку служила… А от живіт видайоть!..
Варін живіт і справді був величезний і дуже помітний. Вона була в стані мало не закінченої вагітности й на протязі якихсь трьох-чотирьох тижнів мусіла народити дитину.
— Главноє діло — живіт видайоть! — знову зідхала Ярина Федоровна і скреготіла зубами. — І главноє діло — не знаю, що й робити, бо чує моє серце, що скоро вже…
Бублешниця не помилилась. Дні рожевих надій і прихованої тривоги пройшли. Захвилювалась і північ України, а зокрема й Варін городок. Проголошено було становище облоги, і місцевий
