обивателя) приступав до часткової ліквідації справ, але це Варю зовсім не тішило, і особливо не тішило Ярину Федоровну: бублешниця, а через неї й Варя, знала, що мало не весь південний край вже кипить напруженим, подекуди переляканим життям військового табору, що там замість ревкомів функціонують диктаторські трійки, а замість оптимістичних бюлетенів перемоги населення дістає тривожні й не завжди приємні накази, що там, нарешті, ворога чекають з хвилини на хвилину, і ніхто вже не припускає, що цей раптовий наступ є хоч і красивий, але недовговічний вогонь від фоєрверку.
— Ой, Варко! Що ж це ти наробила! Спортила ти все моє життя! — схвильовано сказала колись Ярина Федоровна. — Якби побралася з афіцером, то не було б цієї суматохи… Ну, й сукин же син твій шпійон! Ну, й гадюка комунічеська! Ех, Варко, Варко! Мовчала я, але тепер не можу мовчати. Як подивлюсь на твій несвоєвремений живіт, так би й розірвала твого Серьогу. Таки обдурив, падлюка… Коли ж це ти з ним нагуляла? Ще, мабуть, за гетьмана?
Ярина Федоровна прямо таки виходила з себе. Але справжня паніка знялася тоді, коли Варін Серьога вирішив негайно покинути Богодухів. Сергій Петренко був один із тих відважних і відданих людей революції, які добровільно поспішали на найнебезпечніші ділянки фронту й яких
