(в колишньому заштатному городку) Красному Куті, або, як його ще інакше називають, в Краснокутську, що стоїть на тому ж таки Мерлі, і мав тоді, здається, до 10.000 мешканців. Містечко кілька разів переходило із рук у руки і, нарешті, залишилося за партизанським полком. Отже, партизани розтаборилися в городі, по одному боці Мерла, а офіцери в лісі — по другому. Штаб партизанського полку зупинився у містечкового крамаря. За кілька днів безперервних боїв супротивники так виснажилися, що тепер здібні були тільки досить в'яленько перестрілюватись та посилати один одному по два чи то по чотири снаряди в день. Полковий обоз теж стояв у вищеназваного крамаря, отже, й Варя опинилася там же. Полкова кухня покищо не функціонувала (партизани діставали їжу від місцевих городян), і Варя по суті нічого не робила. Так що залишалося їй тільки зрідка плакати по закутках і багато думати про свій рідний Богодухів.
І Варя плакала і Варя думала. Думала, „канєшно“, і про свою судьбу, що розбила її молоде життя. Думала, що вона в Богодухів, на Манастирську вулицю, вже ніколи не повернеться, думала про сквер — „шквирю“, про Стьопу юродивого, головатого, що так багато їсть на тротуарі і що його все таки дуже шкода, бо і з ним зв'язано запах богодухівських закутків і запах пахучих ночей біля провінціяльного кіно. Думала навіть
