біля палісаднику своїх коней, йшли інформувати штаб про стан того чи іншого флянку. За столом сиділи також Іван Панасович та товариш Матвій. Вони вже встигли по черзі відпочити й тепер зустрічали новий день новими турботами. Розмова йшла про батарею й про снаряди. Річ у тому, що через селян-перебіжчиків ворог дуже вихваляв партизанську батарею (нею керував товариш Матвій) і через цих же селян партизани узнали, що їхня батарея „прямо таки наводить паніку“ на супротивника і що, можливо, тільки завдяки батареї товариша Матвія партизани так довго й затримуються під Красним Кутом, але партизанам також було відомо, що їхня батарея не сьогодні-завтра мусить змовкнути, бо снарядів залишилося щось дуже мало, і тоді вже, мабуть, і триматися далі під Красним Кутом буде неможливо. Товариш Матвій, нарешті, замислився: він, очевидно, думав про те, де б дістати снарядів, а Іван Панасович тільки трусив незадоволено своєю марксовою головою і, очевидно, нічого не думав. З Івана Панасовича вийшов дуже непоганиий вояка, його можна було бачити на найнебезпечніших ділянках фронту, і, тільки завдяки капризам химерної фортуни, його не вибило з рядів у першій же сутичці із супротивником. Іван Панасович так сміливо їздив по линії фронту в час бою на своїй білій кобилі, що її він реквізував у одній з богодухівських економій, як міг би їздити лише якийсь
