Незаможниця, кажуть… Яка ж то я незаможниця — сліпенька я.
І ще раз зідхала.
В цей час дячок Нечипір, обгорнувшись добре свіжими снопами, дививсь у невеличку дірку на село. З Гордієвої клуні, де лежав він із Кожаном, Грушівка була майже на долоні. Видно було, як сновигали люди по дворах, іноді чути було навіть, про що гомонять. Згадав дячок, як за ним гнались: от-от доженуть, от-от!.. І дріж пробігав по спині! Згадав червоне Кажанове обличчя, і було гидко; мабуть, тому, що той такий величезний парубок, а мав вигляд переможеного півня. Навіть волосся йому стовбурчилось, як у того.
Кажан зарився в снопи й сопів.
І подумав дячок про свого товариша: „їй-бо, можна зарізати, як кабанця. Тільки зареве, мабуть“.
Було навіть трохи весело. Так завжди почував, коли мав біля себе боягуза.
Липневе сонце стояло вже над Котелевським лісом. Але надворі було душно, і майже в кожній хаті селяни порозчиняли вікна. Чути було, як хтось під вікном люшню лагодив, а недалеко гавкав собака.
Над вечір почало стихати і, нарешті, зовсім стихло.
— Чи не час нам вилазити? — сказав дячок.
