Але Кажан і слухати не хотів. Він прохав тремтячим госом помовчати, поки стемніє.
Тоді хотілось говорити голосно, навіть налякати цього кабанця. „Плаче, чи ще?“ і нарочито давив ногою у той сніп, де лежала Кажанова голова.
На ріг до обідраної хати сходились уже цікаві молодиці, і доносились відтіля розмови про Бурися: мовляв, це з ним баталія. Вже потяглися й фури із степу. Вже й селяни пішли до розправи. Видно, як посідали на ґаночку, дехто до пожежного інструменту побрів.
Подивився Нечипір на луки й не міг не продерти ще більшу дірку. Парувала ріка, а над нею скиглили чайки.
На покрівлі клуні цвірінькали горобці, і він згадав, як у дитинстві драв їх. Теж у клуні. Дядько в нього був, любив цю справу. Візьмуть лантухи, свічку й сірники — і під стріху. Горобці від світла зовсім дуріють. Ну й складали їх, як грудки. А як накладуть досить, дядько несе лантух на середину двора й б'є по ньому великим кийком. Пищать горобці. А на завтра хоч лантух і в крові, зате на обід гарних засухарених горобчиків подають. Тоді він, пам'ятає, частенько в кутку плакав — шкода було пташину…
Нечипір повернувся й сказав:
— Мабуть, незручно лежати, друже?
Заворушився Кажан і якось жалібно прошепотів:
— Та що там говорити… Ех!
