Дивиться дячок на Кажана й ніби нацьковує: ану бо ахни! Правда, і думав про це. Але Кажан опустив гвинтівку й підійшов до Микити Гордійовича. Одійшли в бік. Шепотіли. Пішов і Нечипір, став оддаля. Чув:
— Мені незручно. Ви вже йдіть до себе… Як би ж у мене не кумував Нечипір…
— Ну й добре…
Потім Кажан покликав свого батька й Нечипора і пішли од розправи.
Дивилися їм мовчки услід, аж поки їхні ледве помітні у присмерках постаті зовсім зникли за кучугурами.
— Розбили їх, мабуть — сказав хтось і зідхнув.
— Звісно, розбили.
— Отож їм і тікати б кудинебудь. Воно ж, мабуть, цього діла так не зоставлять. Шукатимуть.
— А звісно, війська хоч сьодні жди.
— Одно слово, буде шаламотня, — сказав дід Кудря й підвівся. — Мабуть, ходім, хлопці, додому.
І, спираючись на ґерлиґу, зашкандибав по вулиці.
Уже зорі почали блідніти, а біля Потапової хати, що на тім краю села, на піщаних кучугурах, стояв галас і п'яні вигуки. Грушівці почували
