Кулею вискочив з хати. Кажан по дорозі згадав, що рушниці забули. Микита Гордійович махнув рукою:
— Та що там про отрізи думати, як „вони“ вже цепом ідуть по селу!
Бігли через городи на луки. Зупинились біля розбитої блискавкою верби, перевели дух.
Микита Гордійович указав те місце, де безпечніш було, і вони побігли в болото. Через дві хвилині зникли в очереті.
На селі гавкали собаки — завзято, погрозливо.
Постріл один, другий. І знову тихо. До села вступав загін червоноармійців.
Кажан присів навшпиньки й ледве чутно, спроволока, промовив:
— Ді-іла!
Нечипір, як і раніш, стояв нерухомо, мовчки устромивши погляд кудись у даль.
На корчах було дуже незручно. Перш за все ніяк було присісти, бо прийшлось би ввесь час держати ноги в воді, подруге, призвичаїтись босоніж до гістряків — теж не легка справа.
А жити тут невідомо скільки прийдеться. Принаймні, доки не виїде з Грушівки отряд, покинути це місце небезпечно. Куди там, — мабуть, усе село облазили, в кожну хату заходили. Вийди тільки — так тебе й підхоплять.
