— Люди ж які, — каже Кажан, — сьогодні одному богові вклоняються, а завтра другому. Не встигнеш із очерету вилізти, як уже вкажуть, де ти є…
„Так!.. Різні люди бувають, — продовжує далі думати Нечипір. „Інший так і розпинається перед тобою, а за очі готовісінький у спину ніж устромити“.
Особливо хвилює дячка Онисько: це ж такий мізерний чоловік. Що він надумав? Чи не викаже? І пробігають по спині холодні колючки. Сидіти ж треба. Нічого не вдієш. Тепер уже тікати нікуди.
Дивиться на Кажана. Читає на обличчі:
„… Чого я забіг із тобою в Грушівку? Показати, з якими людьми валандаюсь? Не варто було!..“
Думає, мабуть, що то є він, дячок. „Мабуть, здаюсь йому нікчемним. Вигляд у мене який?“ — і подивився у воду. Потім знову на Кажана.
В очереті тихо. Іноді забреде на лисину дике молоде курча і, побачивши людей, швидко закрутить голівкою й пурхне прожогом у гущавину. Потім по річці пройде дикий пташиний крик. На воді, біля корчів, як у люстерці, відбився шматок блакитного простору. Зелений перстень водяних трав боязко зазирає сюди. А по стрункому стану очерету пробігає легке тріпотіння: — „Ч-і-і-ч!“ — і зникло. Високо над головою пролетіли качки.
