— Мабуть, і Бурися піймали вже… звісно!.. Може й розстріляли вже… Авжеж не помилують. Діла!
Кажан став на ввесь зріст і, як кінь, що десь застоявся, спирався то на одну, то на другу ногу. Сплюнув.
— Хоч би табаку захватили… А тепер і живи, як хочеш.
Нечипір мовчав. Почував, що Кажан до нього недоброхітно ставиться, й хотілось його якнебудь задобрити. Не знав. Пожалів, що послухав Бурися. Ця людина, що чарувала його цілий рік, тепер робилась звичайною й навіть непотрібною.
Зате розкуйовджена постать Кажанова раптом почала якогось перетворюватись і він не міг уже глузувати з неї.
— Ну, чого ж ти нічого не кажеш? — кинув Кажан.
Нечипір здригнув. Провів по голові долонею — боліла після випивки. Проте вона, мабуть, боліла й Кажанові.
— Чого я нічого не кажу? — сказав він. — Що ж я буду говорити!
— От тобі й маєш: що ж це ми на печі лежимо, чи що? треба щось думати.
„… Треба думати — це він правду говорить. І саме мені думати“. Але придумати нічого не міг і кинув:
