— Будемо ждати. Може поїдуть сьогодні.
— А як не поїдуть?
— Не поїдуть?.. Ні, як же, поїдуть!
— Тьху! наче пообіцяли йому… — сплюнув Кажан. — А я кажу — не поїдуть!
Тоді стало якось дражливо. І тому, що він не міг чогось розумного порадити, відчув себе дячок майже нікчемним, тим більше нікчемним, що постать Кажанова робилась загадковою й навіть страшною.
Хотів сказати щось бадьоре, а вийшло огидно слізливо:
— Не треба, братіку, серчати. Хто ж винен у тім, що приключилося?
Дячок подивився на Кажана. Бачив, як той похилив голову, — мабуть, і йому стало ніяково. А голова ще більш боліла, ніби її хтось обценьками схопив.
От уже сонце й на полудень повернуло, а чуток ніяких. Микити Гордійовича нема, а обіцяв був прийти, коли виїдуть. „…Може його вже забрали?“ — стиснуло серце дячкові, і знову пригадав він Ониська.
Кажан скаржився, що вже їсти хочеться. Нечипір почував те ж.
З далекого заходу підіймалась величезна синя хмара. Повагом сунула вона з обрію вгору, охоплюючи мало не ввесь краєвид. Над очеретами стрілами носились ластівки, а десь скиглила чайка:
