він знову сідав на своє місце і знову браво лівця. Ні до свого сопутника, ні до Криленка він не промовив жодного слова. Очевидно, цей пасажир зайнятий був якимись мислями, що не давали йому спокою. Весь час він наспівував веселу шансонетку, вимовляючи тільки:
— Труля-ля-да-труля-ля!
Осінній вечір несміливо зазирав у вікно. Що далі, то все міцнішало світло електрики. Одноманітні перебої коліс глухо бились у ваґон і заколисували. Експрес летів у тумани, одкидаючи верстви, обганяючи гони. Мчались озера, ліси; одлітали стовпи. Паровик, побачивши далекий червоний семафор, тривожно кричав серед порожнього степу.
Коли Криленко розплющив очі, він побачив: високий пасажир і зараз бубонів по столу, викидаючи свої тендітні пальці. Його сопутника не було. Від парового опалення в купе стало душно, і Криленко підвівся з ліжка, щоб скинути піджак. Осінній вечір уже розтанув, і в купе заглядала темна мряка дощовитої ночі. З сусіднього купе, що праворуч, доносились голоси.
— Дозвольте спитати вас, — сказав після довгої мовчанки високий пасажир, коли Криленко, повісивши піджака, знову збирався лягти, — відкіля ви їдете?
— З Німеччини, — не повертаючись, коротко кинув Криленко.
