— Мабуть, в посольстві працювали? — спитав пасажир і уважно подивився на свого співбесідника.
— Так!
— Я одразу догадався, — усміхнувся він. — Саме в посольстві, бо інакше ви не мали б такого вигляду.
Криленко швидко поправив рогово-совині окуляри: його неприємно вразила така несподівана фамільярність.
— Якого вигляду? — трохи суворо спитав він і круто повернувсь.
Пасажир враз знітився і обличчя йому перекосилось.
— Коли я вас образив, то прошу пробачення, — промовив він. — Мені здалося, що я з вами можу поговорити. Я дуже рідко говорю.
Криленко, який мав здібність завжди й всюди хутко зорієнтуватись, рішив, що він має справу з людиною не зовсім психічно-нормальною.
— Я теж дуже радий поговорити з вами, — поспішив він сказати іншим тоном, — ви, очевидно, не зрозуміли мене. Але я знову повторюю: якого вигляду?
— Бачите, — помовчавши, промовив химерний пасажир, — коли б ви були випадковим туристом, то ці ваші гостроносі щиблети дуже хамулувато сиділи б на ваших ногах. А втім, — раптом підводячись і несподівано простягаючи руку, ска-
