воді мені вже маячила качка. І то не якийсь чирок, а по меншій мірі — крижень. Правда, цей „крижень“ був підбитий, очевидно, на крило, бо, опам'ятавшись і повертівши головою, почав пливти від мене, але я зараз же заложив в набійник нового набоя і негайно ж почав його добивати.
Раз, два! „Крижень“ пливе. Три, чотири! „Крижень“ пливе. П'ять, шість! „Крижень“ пливе.
Ви, мабуть, принаймні в душі, смієтесь з мене. Ви, очевидно, вже вважаєте мене за дуже поганого стрільця. Але ви і помиляєтесь, і зовсім даремно смієтесь. Я не такий вже поганий стрілець, як це може здатися комусь (це можуть посвідчити навіть мої вороги із кола „мисливських друзів“), а справа в тому, що такі „випадки“ і справді трапляються зі всіма „гарячими“ мисливцями. Замість того, щоб спокійно націлитись і добити дичину, „гарячий“ мисливець бухкає в повітря з цілковитою упевністю, що він стріляє в качку.
Коли я схопив ладівницю, щоб витягти з неї два нові набої, я не тільки побачив, що мій „крижень“ від мене не менш вже як на 150 кроків, але й з досадою переконався, що ладівниця моя порожня. Отже вияснилося, поперше, що я за один переліт вистріляв стільки набоїв, скільки іншого разу у мене хватило б на кілька перельотів, і вияснилося, подруге, що мені нічого іншого не залишається, як положити рушницю в човна й, узявши в руки весло, ловити „крижня“ руками.
