друге — я й не хотів везти її в такому вигляді: поранена дичина завжди викликає в мені почуття ніяковости перед самим собою. Значить, я мусів її добивати.
Але й добивати птицю, доводжу до вашого відому, теж не легка процедура. Вихопити з її крила пер'їну, скажім, і, найшовши на її голові т. зв. „мозжичок“, проколоти його цією пер'їною — це найкращий засіб бистро покінчити з муками жертви. На великий жаль, я цим засобом погано володію, і тому мені залишалось одне і найгірше; взяти шилихвоста за ноги і, розмахнувшись ним, розбити його голівку об борт свого каюка. Іншими словами, я мусів негайно взяти на себе ролю своєрідного ката. Саме ролю ката, а не якоїсь домашньої хазяйки, бо одна справа різати, скажім, курку і зовсім інша добивати ту птицю, що ще так недавно вільно мчалась під небом, що ще так недавно пурхала в ранкових соняшних комишах.
Ах, боже мій, як це неприємно! Як неприємно виступати в такій ролі! Схопивши все таки за ніжки прекрасного шилихвоста, я зі всією сили вдарив його голівкою об борт. Вдарив і кинув птицю в човен. Шилихвіст стрепенувся, кілька разів здригнув ніжками і — стих. Я з полегшенням відкинув свої волосся назад і запалив нову папіросу.
Рожеві смуги від далекого сонця вже догоріли. Синя тінь ночі насунулась з Лиману і
