що наші письменники страшенно темний і мало-розвинений народ.
— Я з вами цілком погоджуюсь! — говорить Методій Кирилович і тисне руку своєму приятелеві. — До побачення!
Іван Іванович і Марфа Галактіонівна звертають на вулицю Томаса Мора.
Тоді починає йти дрібний осінній дощик. Дощик дзвонить у ринвах і тоді дрібнобуржуазну душу тривожить печаль — та сама печаль, що штовхає людину, говорячи канцелярською мовою (а ля Стендаль), на дуже невитримані вчинки (наприклад: примушує не погоджуватися, що в нашому суспільстві сатира не має свого місця), та печаль, що до неї з таким обуренням ставиться мій милий, сипматичний й надзвичайно корисний для республіки герой.
Але в кватирі Івана Івановича ніякої печалі й песимізму нема. Тут так весело й бадьоро грає електрика своїм матовим блиском і так мило сміється Фіялка і Май, що прямо — мажор. Тут так симпатично й затишно (саме в цьому революційно-витриманому закуткові), що мимоволі починаєш дивуватись і думаєш: „боже мій, чого ж нам іще треба!“
От Іван Іванович підходить до радіорупору, робить найпростіший рух своєю рукою, і ви раптом чуєте чудовий симфоничний концерт. І хіба це не елемент соціялістичного будівництва? Саме
