а усе об однім говорили: як один без одного скучав, коли, що́ і як думав; як, нї думано нї гадано, вони побачились; яка ще радость буде, як уже посватають ся — оттаке усе говорили, та голубили ся та миловали ся.
Отже і вівторок настав. Ік вечеру стали дожидати старостів: прибрали хату, засьвітили сьвічечку перед богами; старі нарядили ся, як довг велить, а що Маруся прибрала ся, так вже нїчого й казати. От постукали і раз і у друге і у третє, і ввійшли старости і подали хлїб, і говорили старости законні речи про куницю, як і поперед сього було.
Зараз Наум — а раденький же такий! — і каже буцїм-то з серцем: »Та що́ се за напасть така? Жінко! що́ будемо робити? Дочко! а ходи-ке сюди на пораду!«
Маруся, вийшовши із кімнати, засоромилась — Господи! почервонїла, що твій мак; і не поклонившись, зараз стала биля печи, та й колупа її пальцем.
От Наум і каже: Бачите, ловцї-молодцї, що́ ви наробили? Мене з жінкою смутили, дочку пристидили, що скоро піч зовсїм повалить, мабуть дума тут більш не жити! Гай, гай! Так ось що́ ми зробимо: хлїб сьвятий приньмаємо, доброго слова не цураємо ся, а щоб ви нас не порочили, що ми передержуєм куницї та красні дївицї, так ми вас повяжемо і тогдї усе добре вам скажемо. Дочко! прийшла й наша черга до прикладу казати; годї лишень піч колупати, а чи нема чим сих ловцїв-молодцїв повязати?
