буде у Господа милосердного, і де тепер наша Маруся? Годї-ж, годї, не плач, та давай порядок. Живий живе гада, так і ми; треба усе полагодити, як звичайно і як тільки можемо що зробити і за душу і за славу нашої Марусї.«
Стало над-вечір. Під коморою знакомий Наумові маляр малює труну — та що́ за славна була! Дубові дошки, та товсті та сухі як залїзо, та й зроблена чисто, як столярна; бо й теслї, що́ її робили, жалкуючи об Марусї і люблячи Наума, від щирого серця її робили. А як ще маляр вичернив її та на криші змальовав хрест сьвятий, та кругом пописав слова усякими красками, у головах намальовав янгола божого, а у ногах списав патрет із смерти, з кістками, та так живо, що як настояща смерть: так така домовина, що хоч-би і усякому доброму чоловікові таку Бог привів. У хатї і у кімнатї жінки порались, то дїжу наставляли, то муку сїяли, то локшину кришили, то птицю патрали; а народ то биля мертвої, то биля відчиненого вікна, що́ над нею, дивили ся; а обоє старі із журби так вже стягли ся, що аж злягли… Як разом — крик! хтось дуже застогнав, аж закричав… народ за вікном тож крикнув: »Василь, Василь« — і розступивсь. Наум, почувши сеє, скочив, зирк у вікно: лежить бідний Василь биля вікна, мов мертвий зовсїм!…
У тій порі, як дзвонили по душі Марусї, їхав мимо церкви сердека Василь і поспішав яко мога до хазяїна з радостю, бо усе зробив, як тільки лучше можно було, і віз йому великі бариші. Як їде, і чує, що дзвонють: здригнув кріпко, неначе йому хто снїгу за спину насипав, а у животї так і похолонуло і на душу така журба пала, що й сам не зна, що́ він таке став. Перехрестивсь
