і сказав: »Дай Боже царство небесне, вічний покой помершому!« а сам по коням погнав, щоб швидче одчот віддати хазяїну, та й до Марусї, і щоб вже з нею не розлучати ся, аж до весїльля.
Так от-яке весїльля знайшов Василь! А як побачив свою Марусю, замісць щоб на посадї сидить, лежить на лаві під церковним сукном, хоч і убрана і заквітчана, та не до вінця з ним, а у яму від нього іти; як се побачив, закричав жалібно, застогнав, поблїд як смерть, та тут-же і впав, мов неживий!…
На силу, та на превелику силу його відволодали. Вже й водою обливали і трусили… аж ось зирнув, повів кругом очима, та й сказав тихесенько: »Марусю!… де моя Маруся?…«
— І вже, сину, Маруся нї твоя нї наша, божа! став йому Наум казати: покинула нас! — Василь сидить, як окамянїлий, і не баче і не чує нїчого. От Наум подумав, бачить, що треба його розжалобити, щоб тільки він заплакав, то йому і легш буде; от і став до нього говорити… Та вже-ж як то він жалібно говорив, що й подумати так не можно, як то він йому усе росказовав: як його Маруся любила, як за ним убивала ся, як занедужала, і вмираючи що́ йому наказовала… Василь, сеє слухавши, як заплаче, зарида! як кинеть-ся до неї… припав, цїловав їй руки… і не вимовить нїчого, тільки: »Марусю… моя Марусенько!« То покинеть її, плаче та вбиваєть-ся, та впять до неї… А народ таки увесь, та що́ то, і малі дїти так і голосють, дивлячись
