на нього і на старих, що́ обплакують і його неначе мертвого.
Оттак було усе до вечера. Народ помаленьку розійшовсь, і вже нічю Наум, знемігшись зовсїм, трошки задрімав. Прокинувсь, дивить ся, що Василь і не дума відійти від вмершої: стоїть биля неї на-вколїшках, та знай руки їй цїлує, та щось і приговорює з горючими сльозами. От Наум йому і каже: »Спочинь, сину, хоч трохи! Завтра тобі тяжкий день буде; збери ся з силою. Бачиш, і я, вже менї більш її жалко, та й я таки трохи задрімав, щоб хоч мало голові легш було.«
— Вам її більш жаль? каже Василь, — та як се можно і подумати? Я її любив у сто раз більш, чим Ви!
»Вже сього не можно розібрати: ти кажеш, що ти більш, а я знаю, що я їй отець, стар чоловік, і вже в мене дочки не буде; а ти собі як захочеш, дївку і завтра знайдеш…«
— Тату, тату! жалібно сказав Василь: і вам не гріх так говорити? і у яку пору і у якім місцї!… Далї подививсь на нього з грозою і з підлібя, та й став, неначе не у своєму умі, сам собі розговорювати: »Їх правда… скоро посватаюсь… та і оженюсь… зійдетесь на весїльля… та не зовіть попа… а може… дарма!…«
Слухавши такії його речи, Наум дуже злякавсь, бо думав, чи нема у нього помислу, щоб — нехай Бог боронить! — самому собі смерть заподїять: став його розважати і росказовати, який се смертельний гріх, щоб против божої волї смерти ськати, і що такая душа непрощена від Бога у віки вічнії; далї став його навчати, щоб моливсь Богу і щоб положивсь на милость Його… і багато де-чого йому доброго говорив, бо був
