кабаки, от неяже чист бих і непорочен от утроби матери моєя до здї. О горе!
»Так від-чого тут миру погибати,« казав пан Забрйоха, »коли ти, пане писарю, чхаєш?«
— Але, чхаєш! покрутивши головою, казав Ригорович. Чхнет і не тільки я, та хоч-би й сам полковий писар, та що́ то й казати: чхне і наш найяснїйший і найвельможнїйший пан гетьман, як оная зломерзкая кабака возгнїздить ся у носї його ясневельможности; а її, окаянної, подобиє суть сицевая пиль, вітром возметаємая. І аще не сотворим внезапного одожденія, усе ізсхнет і погибнет! зелиє і злак ізвяднет і не будет хлїбеннаго проізрастїния, тогдї і ми не точию возчихаєм, но і умрем от глада і жажди внезапною смертию. Розумно вам реку: подобаєт одождити бідствующую землю нашу!«
»Отже я тільки через десяте-пяте уторопав, що́ ти, пане писарю, менї говориш. Адже ти кажеш, що дощу в нас нема? Так що́ будемо робити? Чи ми можемо сили небесні знати і можемо зробити, щоб дощі ійшли?«
— Можемо! закричав на усю хату наш Пістряк, а далї як стукне кулаком по столу, і ще дужче крикнув: І паки реку, можемо!
»А кажи, кажи, пане писарю: як? Я і конотопський сотник, а щось і доси сього не знаю,« питав пан Забрйоха.
— Внимайте, пане сотнику! Та будьте ласкаві, Микито Уласович, уторопайте, що́ я вам казати-му, щоб менї по десять разів не товкти вам одного. Є на сьвітї нечестивиї баби, чаятелно от племене ханаанського, по толкованию каналского, іже вдаша ся Веельзевулу і його бісовському мудрованию, і імуть упражднениє у ві-
