От Прокіп Ригорович пійшов порядок давати, як завтра відьом топити, а Микита Уласович лїг спочивать, та наперед троха чи й не ськавсь.
На-руку ковінька нашому пану Пістряку. Зробив з паном сотником, що́ йому треба було і чого йому давно хотїлось. Пошив у дурнї, підвів, щоб не слухав предписания начальства, не ійшов у Чернїгов, може від Татар або від Ляхів відбиватись, а поки кривий Хверлущенко з одною ногою дошкандиба і начальство прочита лепорт, що пан конотопський сотник, замісць дїла, принявсь відьом топити, подума, що він то був нерозумний, а то вже й зовсїм одурів. »Певно його змінять, а сотником настановлять… вже-ж нїкого більш як мене.« Так дума собі Ригорович; та кахикнувши, як пан дяк збираючись читати полунощницю, дума: »І ураговим бабам і молодицям, хто менї яку капость робив, або… теє-то… не сотвориша послушания… знаю таківських… усїм віддячу, позаполїскую їх добре! Спаси-бі, що мій дурень гне шию і лїзе у біду, як віл у ярмо! Тепер, Прокопе, тільки паняй!« Далї здихнув, та сам собі аж голосно сказав: »Зїло для нашого братчика, хитрого та розумного писаря, любезноє дїло єсть, єгда начальствующий такий дурень, як наш пріснопоминаємий пан Забрйоха! Не оскудїє і десниця і щуіця, і восполняєть-ся кишеня і скриня. Не вменши Боже таківських!«
Смутно і невесело було раз у-ранцї у славному сотенному містечкові Конотопі. Хоч до сход сонця, поки ще й місяць не гаразд сховавсь,
