що не переливки, та у трубу; я як злякаюсь, як вернусь у хату, та на піл, та що́ то: й кожухом вкривсь, а сам дрижу з переляку, що бачив чорта і що моя жінка з ним дружить. От я вам і кажу: непевна моя жінка, зовсїм непевна. Сполощіть її хоч трохи, може тогдї дощ пійде.«
»А що́-ж? так і сполоснути. Пане писарю! а ну!« Так-то сказав пан сотник Ригоровичу.
Як же той крикне на нього, так що ну! »Чи ви обуяли?« закричав на нього: »чи ви таки попросту одуріли? Вам не довлїє нїякого рішения ізпускати без потребности моєї, за-тим що треба усякоє дїло угобзити і законноє присовокуплениє соєдинити. А ти, гаспидська Левурда! от-що касателно тебе закон повелїва: »Оного неключимого Талимона Левурду, наваждениєм своїм приведшого сожитиє своє, сиріч жінку, до дружелюбія з сатаною,« — дух сьвят при вас, пане Уласович! — »убо подобаєт забити сякому-такому сину нозї у кладу.« А гов, хлопцї! Пойміте його і водворіте у ратушу і присовокупіте нозї його до клади, бо сам сознаниє учини, що видїв і осязав живого чорта; убо він є калдун, чаклун, во утриє ізбию киями сього грішника.«
Поки се Пістряк росказував, а сердешного Левурду вже й помчали до ратуші, а Ригорович повів оком, та з якоюсь молодицею чорнявенькою ззирнувсь, усьміхнувсь, покрутив ус та й гукнув на калавурних козаків: »А нуте, водворяйте у преісподнїї води Домаху Карлючківну!«
І після Карлючківни тільки забулькотїло. А громада, бачачи, що вона не вирина, загомонїла: »Нї, вона не була відьма, не була!«
І Пріську Чирячку, і Химку Рябокобилиху, і Пазьку Псючиху топили, і котру втопили а ко-
