тру відволодали, що народ аж об поли руками бє та дивуєть-ся, що, каже, »де-ж тая відьма? от усїх топили і усяка порина, а відьма не знаходить ся.« Микита Уласович вже й дрімати став; по його так вже б пора і до дому: чи будуть дощі ійти чи нї, йому нужди мало; не стане свого хлїба, йому принесуть — Конотоп не мале село, без сварки і лайки і без позиваньня не обійдеть-ся. Усе знай позїха та погляда на свого Пістряка, що́ задумавсь та пальцем знай штрика то у ліб то у ніс; думав, думав, та й крикнув: »Давай останки во язицях. Водвори ке сюди Явдоху Зубиху!«
Приперли й ту, відопхали човном до паль, підвязали верйовками, підняли до гори… плюсь! Як об дошку, так наша Явдоха об воду, і не порина, а як рибонька, поверх води так і лежить, і бовтаєть-ся звязаними руками та ногами, вихиля черевом і попереком і приговорює: »Купочки-купусї, купочки-купоньки!«
Увесь народ так і жахнувсь! »От відьма, так, так!« закричали усї. А Микита Уласович як позїхав та побачив сеє диво, та так йому рот роззявлений і зоставсь. А Прокіп Ригорович так аж танцює по-над берегом, та знай на трудящих кричить: »Возтягнїте ще! Верзїте во тьму водную!« Так що́-ж бо? як нї пащикує, а Явдосї нїчого не зробить. Підтягнуть, гепнуть її скільки сили у воду, так не порина та й не порина, та ще і глузує над усїма, та усе знай товче: »купочки-купоньки!«
— А вознесїть сїмо камения і плинхводїлания! здумав пан Пістряк, і так і народила ся цїлїсїнька куча цегли і камінюк усяких, що́
