що їв та спав, та коли що було надума, то зараз до своєї хазяйки і озоветь-ся: няв, няв! а вона усьміхнеть-ся, та й скаже: »так таки, котусю, так!« А коли вона що надума, то й питаєть-ся його: »чи так, котусю?« То він до неї: няв, няв! Еге! і знали один одного, що́ говорють. Більш у неї не було нїякого хазяйства, та й на-що їй? Чого забажала, то у ночі перекинулась чи собакою чи мишою, чи жабою чи рибою, і чого їй треба, усього достала і є у неї.
Так вона-то сумуючи ходила по своїй хатї і поглядаючи на своє зібраньня, казала собі на думцї: »Є усяке, не пійду до людей позичати.« Далї зирнула на двері, що́ — я-ж кажу — тільки що зачинила проводивши когось-то з хати, і каже: »Приводь тільки швидче проклятого сотника, я йому віддячу! Я б і тобі, Ригоровичу, хука усучила, та нехай лишень опісля; тепер ти менї прислуговуй, а як з'їм гаспидського Забрйоху, тогдї приймусь і за тебе, сучий Пістряче! Хороше, що отсе ти менї росказав про Забрйоху та про Олену, ось я його оженю… Достанеть-ся і тобі, що мене так занапастили, що і сїсти не можу, і згнущались надо мною, що при парубках порвали на менї і плахту і сорочку, і пазуху розірвали і очіпок збили, що я волосом осьвітила, та били мене… о, та й били-ж мене! ох, били-ж мене, били, били, били! що нї сїсти нї лягти не можно. А усе оттой Швандюра, що́ зняв з них мару!«
Оттак вона і довго сама собі розмовляла, аж поки у хатї зовсїм стало темно, що хоч око виколи. Аж ось на вулицї загавкали собаки, вона й каже: »А ну, котусю, відкрий свої очицї і посьвіти, чи не вони се ійдуть?« Кіт як розплющить ся, як гляне своїми очима, так так як жар
