засьяли, а Явдоха і бачить, що ійде Микита Уласович Забрйоха, конотопський пан сотник, а за ним писар його, Прокіп Ригорович пан Пістряк, і щось у руках і під плечем щось несуть. От вона зараз шатнулась, достала каганець, піднесла до кота, тернула його против шерсти, так іскри з нього і посипали, і вона засьвітила каганець, поставила на стіл, а сама полїзла під стіл чогось-то доставати.
Аж ось — рип! у двері, і ввійшли пан сотник з писарем, шапки з паличками постановили биля двері, а сами і стали озиратись, і пан Забрйоха і каже: »Сьвітло горить, а її, бачу, і дома нема.«
— »Де-то вже нема!« обізвала ся Зубиха, лїзучи з-під покутя і таскаючи превеличенний горщок, ганчіркою завязаний. »Ось де я була; отсе доставала горщок з хмарами, що́ було заховала їх на тридевять рік, так отже пан конотопський сотник присилував мене повипускати хмари і дощі пустити.«
»Та вже, тїтусю, годї об сїм,« поклонивсь пан Забрйоха і став гостинець доставати. »Ось тобі хусточка, що́ менї попівна вишивала та подаровала, так отсе покланяюсь нею вам, та от ще аж цїлїсїнька копа грошей, тільки будь ласкава, тїтко, не сердь ся на мене і вибачай, що так з тобою прийшло ся… Се так… теє-то… якось-то не хотячи…«
— »Як не хотячи?« аж запищала крикнувши Явдоха: »як не хотячи? Коли-б тобі так хто пику списав, то ти б не те сказав! Не хочу твоїх подарунків; цур тобі! пек тобі! вій ся з ними! не мішай! ійду дощі випускати, а то впять пеня буде і завтра так мене знов випарють, що сього-
