дня не зможу сидїти, а завтра вже і не стояти-му. Пустїть мене, пійду дощ випускати.«
»Тїточко, матїночко!« аж в ноги впав сердешний Микита Уласович, та кістляві руки відьомські цїлує та просить: »Не буду вже тебе турбовати, та й що́ менї за дїло, що нема дощу? Оттак пак! Я тут є сотник, голодовати не буду: той прийде з хлїбом, той з паляницею, той з буханцем, а інший і мішечок борошна привезе; аби-б тільки позивались, то нам, старшинї, і дощі не під час. Хоч-би ти їх, тїтусю, і по вік держала у себе під покутем. От моїй бідї поможи! Нате лишень, пожалуйте: от пляшка дулївки, от півсотнї таранї, ще сьвіжа була по веснї; осьде-ж і серпаночок… тільки здїлайте милость, пособіть моїй бідї, ось що́ я вам роскажу.«
— »Знаю, знаю про твою біду, якого тобі мудрого печеного гарбуза піднесла Йосиповна Олена, що́ з Безверхого хутора, і як ти після нього на-силу на другий день очуняв! Знаю, знаю усе.«
Аж і здивовавсь пан Забрйоха, що відкіля се, каже, вона усе зна, неначе тут була, та й став її пуще прохати, щоб вона вже не сердилась і заступилась за нього.
— »А що́ я тобі робити-му?« пита Явдоха. »Не ійде за тебе хорунжівна, так менї яке тут дїло? Не ійде, так ськай другої.«
»Та де її у гаспида ськати!« здихнувши каже Уласович: »одно те, що не придумаю, де другу ськати, а друге те, що дале-бі не хочу, бо смертельно улюбив Йосиповну Олену, так хоч-би менї і суддївна або хоч і полковниківна, так я і не подивлюсь на них, бо улюбив Олену усїм тї і лом душею і серцем і усїм животом, і бачу сам,
