»Що́ за недобра мати? Де у гаспида подївали ся двері?« аж скіглить пан Забрйоха, та з серця аж зубами клаца, бо вже давно у усї дзвони передзвонили.
— Видїх двері отверзающії ся сїмо і овамо, і се не бі! так гарчав Ригорович, аж патли на собі рвучи. Далї каже: А що́ сотворимо, пане сотнику? Разверзїм обятия і приступім на прикосновениє, дондеже сотворимо совокуплениє.
»Та кажи менї просто, пане писарю! тепер не до письма!« казав йому аж плачучи пан Уласович. »Я й так себе не тямлю, а він ще письмом очи ковиря! Кажи бо просто!«
— Прикосновениє, осязаниє, сиріч мацаниє. Дадїте вашу десницю у мою шуіцю, та й будемо разом мацаниє возпроізводити круг усїї хати, чи не сокриша ся де двері во онім місцї, або чи не який враг, ненавидяй добра, похити їх.
На-силу розчухав пан Микита, що́ писар хоче робити. От і приняли ся мацати по стїнї. Один ійде у-в один бік, а другий у другий: мац, мац! хап, хап! »Чи є, Ригорович?« — Нїсть! ізчезоша яко дим! — »Ходїм дальш.« Впять пійшли. — Чи обріли, пане Уласовичу? »Тфу! бодай вони зслизли! А вже і »Достойно« дзвонять. А! морока, та й годї!«
Облапають усю хату, зійдуть ся впять до купи… нема дверей та й нема! Впять розійдуть ся, той по сонцю, а другий навпаки сонця, лапають… зійдуть ся — нема! Вже б раді хоч-би віконце намацать, так і те кат його зна де дїло ся. Аж плачуть обидва.
Пан Уласович Микита сїв на долївцї, та давай у голос: »Вже доси і утреня відійшла, а
