мене панна хорунжівна дожидалась, дожидалась, та може вже і до дому пійшла. Ой лелечко, лелечко!«
А пан Пістряк знать щось своє надумав, як став серед хати, розводить пальцями і тільки що хотїв щось сказати, аж ось — брязь плямка! рип двері!… шасть у хату — Явдоха Зубиха, їх приятелька, конотопська відьма, що́ сама таку мару на них напустила і двері від них сховала!
От і загомонїла на них: »Чи ви подуріли, чи показили ся? Якого гаспида ви тут робите? Чому не ійдете вінчатись? Але за-того вийдуть з утренї, і молода з дружками давно жде, а вони тут ханьки мнуть!«
»Ох, тїтусю!« на-силу промовив пан Забрйоха: »тут зовсїм біда.«
— Смущениє велиє учини ся, казав Ригорович, з підлібя приглядаючись на Зубиху. Сия двер, в ню-же произведениє сотворяєт увесь род человіческий, бисть погибшая, і се паки обріте ся, но како? не вім!
— »Роскажи ти, пане Микито, менї по людськи, а його нїхто не второпа. Що́ тут вам за приведениє було?« так питала Явдоха, буцїм-то і не знала нїчого.
»Та тут таке було,« казав пан Забрйоха, »що як його і росказати! Хтось було двері в нас вкрав! Вже ми їх лапали, лапали, обмацовали; прийшлось було про-бі кричати, а ти тут і війшла.«
— »Те, те, те! знаю, знаю!« каже відьма. »Бач, суча донька що́ була наробила! Та я її переспорю. Вона ще й не таке хоче з тобою зробити, та ти не потурай. Іди лишень з боярином швидче до церкви, та й бери свою дївку.
