»Та не мни бо, пане писарю, а кажи дїло. Чи се перевертень, чи се вона справди така?«
— Єй, господине! єгда воззрю на неї умними очима, то зрю панну Олену, хорунжівну, Йосиповну, превелелїпную дївицю; єгда же разсмотряю її гріховними, плотскими очима, то обрітаю її із'їдомою паршами паче усїх мерзостей усего лиця земли. Аз же мню, яко сиє єсть обаваниє Явдохи велемудрої, рекше Зубихи, єже устрої посьміяния ради тресугубо анахтемськи проклятої відьми київської.
»Так що́-ж, пане писарю, брати?«
— Та беріть, добродїю. Аще совість не зазрить, беріть. Сотворіте совокуплениє, а по совокуплениї усякоє обаваниє ізчезаєт яко дим і разточаєть-ся яко прах перстний.
От пан Уласович підтяг живіт та підійшов до Солохи, та й каже: »Чи не соізволяєте, панночко, зо мною шлюб приняти?«
А Солоха і загугнявіла: »Соізволяю.«
Мерщій побравшись за рученьки, як голуб з голубкою, і війшли у церкву, та до стільця.
Не забарились, і їх обкрутили. Пан-отець і каже: »А поцїлуйтесь!« Пан Забрйоха не дуже розглядав, обтер уси, та свою гарну молоду цмок! на усю церкву, та з радощів і викинув попові аж пять алтин, та усе денежками, і пійшов з своєю молодою у Безверхий хутір. А старший боярин, пан Пістряк, кишки рве зо сьміху, та біга по селу, та збира свій поїзд, щоб швидче на посад молодих садовити.
